Вверх страницы
Вниз страницы

Форум о социофобии

Объявление

Некоторые разделы форума недоступны для гостей. Связь с администрацией форума: sociophobia.ru@yandex.ru . Запасной адрес форума


Благодарим за регистрацию на нашем форуме!
Совсем скоро администратор активирует ваш аккаунт и вы сможете оставлять сообщения. Если ваш аккаунт зарегистрирован через прокси он может быть удален.

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Форум о социофобии » Творчество » Голуба зірка


Голуба зірка

Сообщений 1 страница 5 из 5

1

надеюсь не запинаете за язык, писал несколько лет назад - соответственно был проще и добрее , а може и наоборот, есть и на русском коечто , но неоконченое и хз допишу ли)

***

Він лежав і слухав розмірене цокання старого годинника. Цок-Ток, Цок-ток - у такт колихався круглий маятник. Цей годинник був тут з дня його народження , тисячі разів він засинав і прокидався під звук розміреного ходу. Щотижня годинник вперто відставав на десять хвилин , наче показував якийсь свій, лише йому відомий час. Якби тоді , рік тому до аварії у нього були ці хвилини – усе могло б бути інакше. Як багато у житті значать10 хвилин – він розумів це тепер , коли для нього втратили значення години та й дні. Мати хотіла було замінити його на новий – тихий електронниій , точний , з великими зручними цифрами на табло, та він залишив цей – старий зношений механізм у деревянному різному футлярі. Уже давно він не служив для нього орієнтиром часу. Цок-Ток, Цок-Ток , - цей звук... Він чув як поверятаються шестерні, скрипить стара пружина наповнючи ненависну тишу.
Часто він лежав із заплющеними очима і слухав машини за вікном, бурмотіння моторів, гудки – захекане дихання мегаполису, що весь час спішить, чув голубів що воркували під дахом , іноді вони сідали на підвіконня і розмірене воркування змішувалось з хлюпотінням крил.
Більшість дня він лежав із заплющеними очима, міг точно уявити кожен сантиметр невеличкої кімнати, перелічити назви та авторів усіх книжок , давно не цікавих , у порядку якому ті стояли на полицях, памятав кожну деталь з картин, що висіли на стіні , кожну тріщинку на стелі.
О скільки б він віддав за змогу устати , прочинити вікно і спрагло дивитись у далечінь , за горизонт , а потім униз , на людей , вибігти і злитись з людським потоком , вбирати у себе світло , барви вітрин , запахи міста. Та зараз він міг лише слухати…
Так було до вечора. Із заходом сонця пастельні стіни загорались червонуватими бликами. Проміння спеченого, наче стомленого за день сонця , проходячи через запилені фіранки витанцьовувало на стінах ефірними образами. Ось протяг сколихне фіранки і вишиті квіти оживають на стіні, розкривають прозорі пелюстки,тягнуть пуп янки, мовби хочуть ввібрати більше світла за свій короткий цвіт. Алое та дендрарії, що ростуть на підвіконні відкидають довгу химерну тінь що нагадує неземний пейзаж. Тонкі шпилі закручених будівель, невисокі пагорби порослі рідкими деревцями, відблиски чи то річки чи то дороги між ними.
Великий червоний диск ховається за сусіднім дахом , ось лише рожева заграва на небі знаменує кінець дня. Тьмяніють обриси на стіні, зникають будівлі , пагорбки , дерева. У цьому театрі . Ні! Світі світла й тіні настає нова пора. Далекі вогні , рухомі та постійні несуть в собі тисячі картин. Блимне фарами авто і по кіматі стрімко пронесеться кадр неземної, створеної грою світла сцени. Срібний місячний відблиск перетвоює часточки пилу на іскри , що повільно кружляють , осідать на підлозі. Сотні вогнів пробігаючи, відзеркалюючись від вікон, лиш на мить зазирнувши в кімнату наповнюють ту життям, роблячи її перехрестям мінливих світів.
Та сьогодні щось нове, незвичне було у бликах. Він й непомітив як образи втрачали контури , холоднішали , наче затягувались голубою димкою. Світло голубої зірки проникало крізь шибу затоплюючи всю кімнату. Яскрава! Інших зорей не видно при повному місяці. Спочтаку вона принесла лише нечітке марево, воно дрижало, коливалось - голуба вуаль на місячному сяйві. А ось розійшлося хвилями і вже не видно шафи , стін - лише вируюча глядь. Він наче міг торкнутись рукою хвиль і чув шепіт недалекого прибою. Берег тягнувся ламаною лінією , яка все тоншала і розпливалась...

***

Зранку він намагався пригадати сон я скому стрімкою рибою розсікав море під променями голубого сонця. Вискакував , щоб виблиснути лускою на світлі і знову пірнав у глибоку безкрайню гладь. Насолоджувався силою і швидкістю, перевертався на спину і плив , зачаровано ловлячи гру світла на поверхні. Тільки він, море і сонце..
Ковдра! Ковдра - вона зібгана, невже він рухався у ві сні, перебирав ногами. Він читав про таке коли ще мав надію – це було першим знаком одужання , але ж пройшло стільки часу… Серце несамовито тьохкало, хотілось кричати, звати матір. Так, зараз згадаємо як це робиться, він намагався поворушити пальцями руки, потім ноги – нічого не виходить! Спокійно! Спокійно – потрібно зосередетись – знову нічого.
Він намагався подолати розчарування, невже це облуда, марна надія, може мати приходила укривати його – ні вона б поправила ковдру. Краще не думати про це , потрібен час , потрібно бачити сни , як сьогодні , де він рухається , пливе. Як тоді назмаганнях, 100 метрів за 49 секунд , його рекорд, , рекорд інституту...
Він пригадував кожен рух ,кожну мить. Ти стиснута пружина, свисток – і летиш на зустріч воді, руки складені у човник, підборіддя притиснуте до грудей , ноги зігнуті в колінах щоб збалансувати, вистрілити, направити вперед при зустрічі з водою. Ця перша мить , цей захват від пірнання коли тіло лоскочуть сотні холодних бризк. Перший гребок, ще під водою потрібно правильно скласти і вести руку щоб відчувати найбільший опір. Переворот на бік, різкий ковток повітря в ту мить коли рот над водою , видих під себе , знову гребок…
Вирішив поки нічого не казати матері, непотрібно щоб та хвилювалась. Уже 8:30 . Вона скоро ввійде , спершу вічливо постукає, принесе сніданок, розкаже останні новини, пожаліється на сусідку.
Запах млинців долинув раніше кроків матері. Обережний стук у двері:
-Доброго ранку синку! – ласкава вимушена посмішка- у мене гарні новини, звонила комунальникам, обіцяли сьогодні полагодити ліфт, правда лише до восьмого поверху, але нічого у неділю до тебе прийде Стефан і ми разом спустимо твою таратайку. На вулиці зараз так гарно, вже почали падати каштани, памаятаєш як маленьким ти збирав їх і носив цілі кишені ?.. Ось поїш , вже негаряче.
Він ледве стримався щоб не розповісти матері про зібгану ковдру, про сон. Коли вона пішла – намагався читати, дивитись телевізор. День тягнувся нескінченно довго. Не хотілося нічого. Він з нетерпінням чекав щоб повернутись у свої, йому одному відомі світи, а потім заснути і пірнати у теплих хвилях під голубим сонцем.

***

Настав вечір. Квіти , пагорби , будівлі з гострими шпилями здавались блідими , примарними – стали лише місячним світлом на стіні.
Та ось зійшла Зірка!
З голубого сяйва хвилі омивали прозорий берег. Це не була поверхня океану яку він звик бачити, радше схоже на воду що от-от закипить. Хвилі зливались, накочувались , вирували, утворюючи сизі бурунці. Тонка лінія берега палахкотіла усіма відтінками легкої дзеркальної блакиті. Колір що змінюється з глибиною! Здавалося це шари застиглих прозорих бульбашок просякнутих мягким теплим світлом. За вигином берегу простиралась дрібна сітка жовтуватого проміння. Вдивляючись , - у хаотичному переплетінні він розрізнив контури – це дерева, цілий ліс! Він бачив гілля яке розходилось, перепліталось маленькими колючими промінцями, що не мали постійної форми і довжини. Відходячи від стовбуру – вони роздвоювались , ставали тоншими , бліднішими , майже розсіювались і крони дерев були оповиті легким срібним сяйвом.
Між деревами росли квіти-зірки. Вони переливались усіма відтінками кришталю , пульсували , наче готуючись вибухнути та виплеснути замкнуте у собі світло. Це була гра руху , світла , кольору! У різні боки витягувались паростки-пучки , а в центрі горіло сліпуче сяйво. Він не міг описати кольору - це був наче вибух що триває постійно.
У долині за лісом він бачив гори – засніжені , ні білі! Вони дрижали , їх краї ставали прозорими , міняли форму… Наче багаття! Велетенські багаття з язиками білого вогню, що переплітались , тягнулись догори.
Підняжжя гір ховалось у срібному тумані , він клубився , скочувався з гір густими пасмами. Ось він уже між деревами, доходить до моря , все густішає , підіймається, пливе через ліс. Уже не видно берега , не видно зірок і тільки найдовші промінці-гілки пробиваються через густе покривало.

***

Зранку він памятав усе – як знову плавав , грівся на березі , гуляв мі ж деревами. Усе було таким незвичним проте реальним. А що як світло голубої зірки за мільйони кілометрів несе відбиток чи послання далекого світу – усе це там під променями голубого сонця живе, вабить.
День був оповитий голубим маревом, стіни кімнати насувались , стискували його в свої лещатах. Погляд був прикутий до клаптика неба за вікном – він один нагадував про той чарівний безмежний простір , де він один…
День за вікном згасав , перші вогні знаменували початок вечора.
І ось раптовий перехід, і вже не лежить він прикутий у задушливій кімнаті – розтинає голубі хвилі. Сьогодні вперше відчув він їх запах і смак - легкий , неповторний , наповнений незвіданими нотками. Він частина усього цього, пливе наввипередки з хвилям до берегу, граючись вибирається з їх вирів, просто лежить на поверхні – і вже він сам океан, дихає , тремтить, наповнює усе.
Втомлено пливе до берега, бродить між дерев , пестить гілля – він частина лісу, відчуває світло у собі , тягнеться догори , розкидає гілки вбираючи тепло голубої зірки.
Скочується з полумяних гір срібним туманом, клубиться, дбайливо закутує кожне деверо, кожну зірку. Завмирає.. Прислуховується до гір - звиваються язики білого вогню і ті шепочуть, відкривають древні таємниці живого й неживого, звуть, манять, говорять про вічність. Часу немає , немає кінця! Проносяться перед очима епохи, ростуть й зникають міста і вже не знає він минуле це чи прийдешнє, та знає що частина усього.

***

За вікном йшов дощ, різкий вітер кидав у вікна пригоршні холодної води. Стефан сидів у кріслі під вікном і перебирав пальцями краї мокрих манжетів.
-Нічого друже, наступного тижня погода буде гарною і ми обовязково вийдемо до парку, я відвезу тебе до пагорба де колись були гойдалки. Уявляеш там досих пір стоїть той старий , що продавав печені каштани коли ми були малими.
Надто добре він його знав, за фальшивим ентузіазмом в голосі ховались втома та образа на весь світ. Він знав про проблеми Стефана з дружиною і намагався не говорити про це. Вони знайомі ще з дитинства, виросли у сусідніх будинках, ходили до однієї школи. Стефан лишився останнім хто заходив не рахуючи вимучених візитів родичів на Різдво , завжди сідав на одне і теж крісло під вікном і говорив , говорив про все – про роботу, погоду дружину, випадкові зустрічі, проблеми. Нерідко вони засиджувались до вечора, та сьогодні розмова не клеїлась, Стефана давили сімейні проблеми і він напружено підбирав кожне слово.
Не втримався! А може щоб відволікти Стефана він заговорив, просто мусив з кимось поділитись – розповів про світ під голубим сонцем, його поклик , він говорив і говорив, на одному видосі , пригадуючи кожне відчуття , кожну деталь , знову переживаючи кожну мить. Знітився, знесилено замовк.
Стефан хвилинку помовчав :
– Друже, тобі потрібно більше спати уночі – й не таке може привидітись. Треба сказати твоїй матері щоб зашторювала вікна на ніч.
- Ні, ти не розумієш – його очі гарячково блищали , у голосі чулось легке розчарування хоч іншого він і не чекав.

Дощ все лив і лив. З початком ночі кімната наповнилась тремтливим голубим сяйвом, по стінах та стелі бігали відбиті хвилями промінці, голубе сонце світило прямісінько у вікно, здавалося проникло через ковдру і розлилось по тілу легким приємним поколюванням. Він встав! Зробив кілька непевних кроків, прочинив вікно і відчув як яскраве голубе світло підхопило його , понесло через ніч , через мільйони кілометрів…
Під ногами розкинулась голуба гладь, хвилі накочуються , вирують. Ця перша мить , цей захват від пірнання коли тіло лоскочуть сотні холодних бризк…

***

У двері постукали.
-Пані Етвілль, це сусідка , ось підпишіть, ми готуємо колективний позов проти сотової компанії – їх синій маяк на антені не дає спати половині мешканців.
-Так звичайно, зараз знайду ручку.

2

Сам писав? Доволі детально розкриті думки людини в каталці... Загалом, непогано. Таланти пропадають.

3

What this is?

4

Das ist fantastisch, ja ja =)

5

очень интересно, красиво написано)))))))))


Вы здесь » Форум о социофобии » Творчество » Голуба зірка


Рейтинг форумов | Создать форум бесплатно © 2007–2016 «QuadroSystems» LLC